Лікуємо душу: 12 пташенят

У жодної жінки не було дітей. Був прекрасний чоловік, красивий будинок, хороша робота, а дітей не було. Сім’я не бідна, тому закордонні курорти та оздоровниці, дорогі клініки і новітні методики були випробувані, але безрезультатно. Лікарі розводили руками – схоже, це непоправно.

Одного разу, купуючи свічку, вона звернула увагу на молодого священика, який почав читати проповідь, і заслухалась. Молодий священик говорив добре: його голос звучав, як легка красива музика, проникає в саме серце. Коли все скінчилося, жінка підійшла до зовсім ще юному батюшки і зі збентеженням повідала своє горе.

– А даєш ти милостиню? – раптом запитав він.

– Та як-то навіть не замислювалася, уваги не звертала… – розгубилася жінка. – Ні…Не даю.

– Чому ж?

– Пробачте, отче, але не вірю я в ці недуги. Сидять там різні люди, хто знає, звідки вони.

– А ти дай і забудь – послідувала відповідь. – Тільки милостиня, адже вона різна буває.

Сказав так і пішов, поблагословивши наостанок. Нічого не зрозуміла жінка, однак на виході з церкви кинула сиділи убогим пару купюр. Тепер вже вона не проходила повз різних жебраків – не всім, звичайно, але давала милостиню, особливо дітей шкодувала. Під час таких подаянь зауважила вона дівчат, які роздавали жебракам одяг, і підійшла до них.

Вони виявилися волонтерами, приємні такі реготухи років 25-28. Крім опіки над бездомними та жебраками їх організація їздила по дитячим будинкам і надавала посильну допомогу. Слово за слово, і вона вирішила поїхати. Домовилися, здзвонилися, і перша зустріч з сирітської малечею відбулася.

Вразили жінку ці діти: різні вони були, зовсім ще крихти, не більше 5 років кожному, але очі дивляться насторожено, зовсім по-дорослому. Її нові подруги щебетали з дітлахами, роздавали їм подарунки і запитували про все на світі. Діти охоче відповідали, але якось завчено, шаблонно.

Відкрите серце

Кілька таких поїздок зробила жінка і зрозуміла – цим дітям не потрібні подарунки, їм зовсім не хочеться солодощів та іграшок. Немає. Їм хочеться любові і ласки. Їм потрібен захист і почуття, що вони комусь потрібні в цьому світі. Маленьким сиріткам потрібна була мама. Мама, якої у них ніколи не було.

Само собою прийшло розуміння – не так потрібно, не тим вона займається. Волонтерство – це прекрасна річ, але поранену душу малюка воно вилікувати не в змозі. Стала жінка приходити в дитбудинок кожен день: то книжку дітям шанує, казку розкаже, то на прогулянку виведе. Але головне, – розмовляє з усіма.

Дитбудинок не столичний, не розпещений увагою спонсорів, так і вихованців у ньому не так вже й багато – всього 35 дітей, третина з яких новонароджені і немовлята. Їй дозволили відвідувати старших малюків, тих, до яких вона приїжджала в перший раз. Всього 11 пташенят, 11 маленьких янголят, які оточували її, як тільки вона переступала поріг їх групи.

Спочатку всяко бувало. І сльози, що тітка Оля обняла Аню, а Сергійка немає, що Сашеньку погладила по голівці, а Костику тільки витерла ніс і інше, інше, інше. Не відразу, але вона зрозуміла, як потрібно поводитися з цими маленькими ежатами, щоб замість гострих голочок була у них шкірка гладенька.

А все було просто. Просто треба любити, любити всіх дітей, як своїх власних. Любити без оглядки, любити без наміру, без торгу за увагу, без умов і умовностей. З кожним днем відчувала жінка в собі все більше цієї бездонної, всепоглинаючої і зовсім простий Любові. Почала приходити чергувати ночами, бо малюки часто прокидалися і звали її…Маму. Маму Олю, яка тихенько підходила до їх ліжку, обіймала і говорила: «Спи, все буде добре».

Одного разу трирічний Толік, розплакавшись серед ночі, ніяк не міг заспокоїтися. Тоді вона поцілувала його в мокрий лоб і спокійно сказала: «Спи, більше нічого поганого не станеться». «Чому?» – запитав дитина. «Тому що я люблю тебе. Я люблю вас всіх. Ви мої маленькі птенчики». «Ти наша мама?». «Так, я ваша мама, яку вам Боженька послав». Малюк уткнувся їй у шию і прошепотів: «Я тебе тозе осинь люблю, мама Оля, осинь».

Родина

Такого ще не було в цьому маленькому містечку. Одинадцять дітей з дитячого будинку державного перейшли у дитячий будинок сімейного типу, під опіку мами Олі і тата Валери. Не відразу казка стала бувальщиною – довелося повоювати з чиновницькою братією, умовити багатьох людей надати допомогу у вирішенні питання, подекуди і грошима задобрити.

Як би те ні було, але через рік після першої поїздки Ольги в дитбудинок вона стала мамою для 11 маленьких пташенят, її улюблених вихованців. Так і гуляли вони по місту – шість хлопчиків, п’ять дівчаток і двоє дорослих щасливих людей, мама і тато.

Не Ользі довелося вмовляти чоловіка на такий непростий крок, само собою все склалося. Спочатку дивувався він такої зміни в дружині – ходить щаслива, очі веселі, а ще дитячі пісеньки співає та ніби гладить когось. Потім і зовсім від колишньої нудьги не залишилося сліду, ледве встигала вона з чоловіком перекинутися парою слів і бігла туди – до своїх дітей. Адже вони чекають…

З цікавості пішов він з нею як-то – вона не просила, але й не відмовила. Їй не до того – її птенчики чекають, а він дорослий, сам зрозуміє. А не зрозуміє, так тому і бути. Знала вона, що без цих милих мордочок не проживе тепер ні дня.

Чоловік оторопів від побаченої картини: його дружина, його Олюшка, в одну секунду була оповита десятком маленьких ручок, мініатюрні головки лежали на плечах, уткнулись в груди, руки, коліна. Одинадцять щасливих пар очей, одинадцять зігрітих сердець, одинадцять вилікуваних любов’ю душ. Він сам неначе поринув у життєдайне джерело – такий всепоглинаючої любові він не відчував ще ніколи.

Так і все вирішилося. Так і народилася незвичайна багатодітна сім’я, якій належало ще подолати багато труднощів, але вийти з них переможцем. А через кілька років Ольга дізналася, що буде у неї ще одне пташеня – дванадцятий. Бог почув її молитви, дав їй дитинку. І цей янголятко згуртував сім’ю в такий моноліт, який розбити не під силу нікому.

Вже минуло 15 років, п’ятеро з дванадцяти розлетілися хто куди – на навчання, на роботу, інші навчаються в школі. Наймолодший, Богдан, ніяк не може зрозуміти, чому його сім’я викликає такий інтерес у городян, чому до них часто приїжджають журналісти знімають кіно. Він ще не розуміє, але твердо знає, що кожен з його братів і сестер дуже люблять батьків і ніколи не дадуть їх в образу.

А Ольга з вихідним пече пироги і накриває великий стіл, бо чекає своїх п’ятьох відлетіли пташенят. Знає, що не можуть вони довго в розлуці, обов’язково прилетять у рідний дім і розкажуть їй про всі свої новини. Так і проходять субота і неділя – у веселих клопотах, у любові і веселощі.

Є у цієї сімейної пари свій секрет щастя. Зовсім простий, але такий складний – дати найважчу милостиню іншим. Дати тепло і турботу, дати Любов. Вони зробили це, і життя наповнилося сенсом, на зміну вітряним примхам прийшли вічні цінності. Ось вони, їх «вогники», їх живчики, їх хлопці – всього дванадцять. Дванадцять пташенят: одинадцять зігрітих сердець і дванадцятий – подарунок від Бога.

Просила жінка одну дитину, а любові вистачило для дванадцяти. Воістину, несповідимі шляхи Господні.

З любов’ю, Ірина Лирнецкая